Якщо ви звернулися до цієї статті, значить, у вас або у ваших близьких в сім’ї трапилося нещастя – смерть близької людини.
Дозвольте мені висловити щирі співчуття у зв’язку з цією подією. Смерть чоловіка, дитини, батька, родича, друга – це завжди велике горе. Смерть завжди трапляється «раптом», навіть якщо людина довго і важко хворіла. Психологічно підготувати себе до цієї події неможливо. Тільки коли «це» сталося, починаєш відчувати біль і гіркоту втрати.
Якщо ви тільки що втратили близького, то відкладіть читання цієї статті на кілька днів, нехай піде перший, найгостріший біль від втрати, трохи вщухнуть емоції, а розум почне задавати питання: «Що ж далі?», «Як же я буду без нього (неї)?».
Дати універсальну відповідь на ці питання неможливо. Проте в даній статті я постараюся розповісти вам про задачі, вирішивши які, ви зможете отримати відповідь на подібні питання. Кожен на свої і кожен для себе.
Теорію «задач горя» описав Дж. Вільям Ворден у своїй книзі «Консультування і терапія горя»[1]. Російською мовою ця теорія викладена в статті психолога-психотерапевта, члена Товариства сімейних консультантів і психотерапевтів, Європейської асоціації психотерапії та Міжнародної асоціації сімейної терапії В. Ю. Сидорової «Чотири задачі горя»[2]. Основний її зміст полягає в наступному. Кожна людина неповторна, тому форми, процес переживання горя, його прояви дуже індивідуальні. Проте основний «зміст горя» – втрата близької людини – єдиний для всіх. Це дозволяє говорити про такий собі процес, який відбувається з кожною людиною після смерті близького. Повертаючись до нормального життя, адаптуючись у незвичній для себе ситуації «без нього (неї)», людина послідовно повинна вирішити для себе чотири задачі горя. Вони універсальні, оскільки «старт» процесу переживання горя (смерть близької людини) і його «фініш» (повернення до нормального життя, закінчення «внутрішнього», духовного, а не ритуального трауру) однакові для всіх. А от форми і способи розв’язання цих задач індивідуальні і обумовлені багатьма факторами (особистісними особливостями людини, яка переживає горе, ступенем її близькості з померлим, соціальними умовами, оточенням тощо).
Задачі горя кожен вирішує для себе сам, вирішує їх послідовно. Не вирішивши для себе одну з них, людина не може перейти на наступний щабель «виходу» з важкої для себе ситуації втрати близької людини.
Прошу вас, прислухайтеся до себе, до свого внутрішнього стану, читаючи цю статтю. Якщо ви внутрішньо будете чинити опір якійсь інформації про ці задачі, якщо виникнуть думки: «Це не про мене», «Так, я роблю так, але з інших причин», «Я ніколи не буду … (Робити, думати, відчувати щось)», то цей опір має послужити для вас індикатором, що ви зараз знаходитесь у стадії вирішення саме цієї задачі. Якщо ви читаєте цю статтю, щоб допомогти комусь пережити горе, подумайте, на якій стадії горя зараз знаходиться ця людина. Не форсуйте події та переживання. Пам’ятайте, що не відчувши, не проживши попередній етап, не вийде прожити наступний. Блокуючи рішення однієї із задач, «застрягши» на якомусь з етапів, неможливо повернутися до нормального життя, завершити траур.
Якщо ви виявите себе на якомусь із цих етапів і зрозумієте, що якась із задач не вирішена вами протягом довгого часу, ваші внутрішні переконання утримують вас від «просування» далі, то обов’язково зверніться до психолога за допомогою і підтримкою.
З чим же ви зіткнулися, дізнавшись про смерть близької вам людини? Згадайте свою першу реакцію на цю звістку. Що ви відчули? Що сказали собі? Які емоції були? Які вчинки ви здійснювали? Які думки керували вами? Чи відразу ви зрозуміли і повірили, що ваш близька людина померла, що це назавжди? Можливо, ви автоматично набирали телефонний номер померлого, вам здавалося, що ви бачите його в натовпі. Це відбувалося з вами тому, що підсвідомо втрата близької людини ще не прийнята вами.
Тому перша задача, з якою стикається кожна людина, яка переживає горе, – визнання факту втрати близького. Поки ви не змирилися з фактом втрати – психологічно її як би і немає. Отже, немає болю, немає почуттів, немає горя. Це захисна реакція психіки на хворобливі переживання, якийсь інстинкт самозбереження, самообман.
Цей самообман може приймати різні форми. Вкрай важкий прояв цього самообману – повне заперечення факту втрати. Наприклад, мати, яка пережила смерть новонародженого може говорити: «Моя дитина не померла, її в пологовому будинку вкрали», хоча вона була присутня на похороні свого немовляти.
Менш важка форма прояву заперечення – так звана муміфікація. У цьому випадку людина зберігає все в тому вигляді, як це було при померлому, немов очікуючи його повернення. Батьки зберігають в недоторканності кімнати померлих дітей, дружини залишають на місцях речі померлих чоловіків. Якщо подібне відбувається протягом недовгого часу, то це абсолютно нормально, оскільки зараз кожна річ нагадує про померлого, і існує ілюзія того, що він поруч. Але якщо ця ситуація затягується на роки, людина як би зупиняє для себе час, відмовляючись визнати зміни, які відбулися в її житті.
Інший спосіб захистити себе від визнання втрати – заперечувати значимість втрати. «Ми з братом не були близькі», «Дід не любив мене», «Я не буду сумувати за чоловіком, в останні роки ми стали байдужі одне до одного», – каже людина, захищаючись від реальності. Хтось проявляє поведінку, протилежну муміфікації: поспішає позбавитися від речей покійного. Механізм самообману тут такий: нічого не нагадує про горе, значить, нема чого сумувати; померлий мало значив для мене – значить, мені не повинно бути боляче.
Ще одна форма прояву заперечення – це коли людина починає «бачити» померлого в комусь іншому, ідентифікуючи двох різних людей і очікуючи від того, хто живе, поведінки, притаманної померлому. Наприклад, бабуся бачить померлого чоловіка у своєму онукові: «Він – вилитий дід». Це пом’якшує біль втрати, і оскільки онук таки відрізняється від діда, то прийняття факту втрати рано чи пізно відбувається.
Можливо «виборче забування» будь-яких подій або фактів, що стосуються померлого. Вибірковість такого забування, а також зміст, який це забування має для вас, індивідуальні. Якщо ви розумієте, що не можете згадати голос померлого, або його зовнішність, або якісь події, в яких ви брали спільну участь, і це тривожить вас, заважає, ви постійно намагаєтеся болісно пригадати забуте, то зверніться до психолога або психотерапевта за допомогою .
Ще одним способом уникнути усвідомлення втрати є заперечення незворотності втрати. Наприклад, після смерті дитини мати може думати: «Я народжу іншу дитину», маючи на увазі: «Я знову народжу померлу дитину, і все буде як і раніше». Тільки віруючі люди розуміють, що возз’єднання з померлим можливе, правда не в цьому житті, а також вони розуміють, які дії їм необхідні для того, щоб зустрітися з померлим в іншому, потойбічному світі. Для людини невіруючої така поведінка аномальна. Якщо в перший час надія на з’єднання слугує якимось зв’язком з померлим, є частиною емоційного переживання горя, то її переростання в стійкі і навіть нав’язливі думки про таке з’єднання сигналізує про необхідність психологічної допомоги тому, хто переживає горе.
Визнавши втрату, прийнявши факт скорботної події, ви стикаєтеся з другою задачею – пережити біль цієї втрати, прожити весь спектр складних, болісних почуттів, які супроводжують втрату близької людини. У різних людей це будуть почуття різної інтенсивності, і виявлятися вони можуть по-різному.
Зі страху перед власними хворобливими почуттями або через виховання, що забороняє проявляти свої почуття, той, хто, переживає горе, може вдатися до блокування цих почуттів. Це може бути відхід з головою в роботу або уникнення спогадів про померлого. Часто оточуючі провокують подібну поведінку через власний страх перед почуттями людини, яка переживає горе, кажучи щось на кшталт «Мужайся, зараз не час плакати».
Заганяючи свої почуття «вглиб», ви продовжуєте термін жалоби, оскільки своєчасно невідреаговані, непрожиті емоції рано чи пізно наринуть, а ваше оточення може вже не надати тієї підтримки і того співчуття, які природні в перший час після втрати.
Біль втрати, який живе всередині вас, може вплинути на вашу поведінку самим непередбачуваним чином: хтось може почати вживати алкоголь або наркотики, хтось стане «заїдати» горе, як би заповнюючи порожнечу, що утворилася всередині, хтось стає «трудоголіками». Можливі появи захворювань психосоматичного ґенезу.
Іноді тому, хто переживає горе, може знадобитися психологічна допомога, щоб зустрітися з цими болючими переживаннями і не зруйнувати себе, а пережити їх і підійти до вирішення наступної задачі.
Проживши емоції горя, ви зустрічаєтеся з третьою задачею – вам необхідно перебудувати свій уклад життя, налагодити нове оточення, тепер вже без померлого. Він грав різні ролі у вашому житті, був не просто батьком, братом, чоловіком. Для жінки померлий міг бути співрозмовником, джерелом засобів до існування, порадником, розпорядником сімейних фінансів, розрадником, кухарем тощо. Для чоловіка жінка могла виконувати роль турботливої подруги, господині дома, домробітниці, виховательки дітей, кухаря, радника та інше.
Згадайте, що втратили ви, коли помер ваш близький? Добрі слова, емоції, взаємини – саме таких вже не буде в цьому житті. Але от інші функції, які виконувалися їм, можливо заповнити за рахунок інших джерел. Якщо ваша мама готувала вам – ви можете навчитися робити це самі або скористатися громадським харчуванням. Якщо ваш чоловік лагодив все в домі – подумайте, хто може полагодити кран, ввернути лампочку, вбити цвях. Якщо у вас залишилися друзі і родичі, попросіть їх допомагати вам хоча б на перших порах. Якщо це з якихось причин неможливо, або незручно – обзаведіться координатами відповідних служб побуту. Якщо ваша дружина прибирала в квартирі і ходила до школи на батьківські збори – подумайте, чи зможе хтось допомогти вам у цьому або потрібно переглянути свій розклад з урахуванням додаткових обов’язків, що з’явилися. Якщо ви зможете виробити способи подолання цих труднощів, то відчуєте, що втрата несе не тільки негативний зміст, але й відкриває перед вами нові можливості.
Іноді трапляється, що разом з втратою близького, людина, яка переживає горе, відчуває втрату себе, власного «я». Особливо часто з цією проблемою стикаються жінки, які зробили сенсом свого життя турботу про когось (чоловіка, дітей, рідше – про батьків). Втративши об’єкт турботи, вони втрачають сенс свого існування, оскільки всі їх інтереси були зосереджені тільки на померлому. Якщо ви відчуваєте, що разом зі смертю вашого близького загубився сенс вашого життя, ви не знаєте, чим заповнити час, не поспішайте говорити собі, що життя скінчилося. Подумайте про себе. У чому ви відмовляли собі, в чому обмежували, коли ваш близький був живий? Можливо, ви не встигали бувати з дітьми на природі, читати, ходити в театр, зустрічатися з подругами, які через це від вас віддалилися. Тепер ви можете заповнити час, що з’явився, цими справами. Якщо ви не захочете скористатися цією порадою, а волієте проводити час у думках про померлого, у спогадах про нього – йдіть до храму, моліться за нього. Це буде та ж турбота, яку ви давали йому раніше, тільки тепер це буде ваша турбота про його душу. Таким чином, ви як і раніше зможете відчувати себе потрібною і корисною. Адже хто подбає про його душу краще за вас? Хто буде молитися щиріше?
Якщо ви не знайдете в собі сил для вирішення цієї задачі, безпорадність стане постійним відчуттям. Зверніться до психолога, щоб проаналізувати самооцінку і позбутися відчуття безпорадності. Нездатність виконати третю задачу не дає людині пристосуватися до втрати, залишає її в жалобі на довгі роки.
Налагодивши своє побутове і соціальне оточення, відчувши що «життя увійшло в колію», ви переходите до останньої задачі горя – вибудовування нового ставлення до померлого. «Перебудова» почуттів дає можливість продовжувати повноцінне життя, наповнене новими, іншими почуттями та іншими емоціями.
Можливо, ці слова викличуть у вас реакцію обурення: «Як же так? Якщо я не буду любити його (її) так само сильно, як і за життя – це означає, я зраджую свою любов!» Такі думки можуть бути викликані різними факторами. Перший – почуття провини перед померлим, адже він помер, а ми живі, значить, ми винні перед ним. Іншим фактором може бути вплив вашого оточення, наприклад, образа дітей, якщо мати, яка овдовіла, зустрічає іншого чоловіка, і у неї виникає нове почуття. Іноді людиною рухає страх перед новими відносинами, оскільки вони теж можуть закінчитися смертю і новим болем втрати. Ще один фактор – соціальні переконання про те, що «любов буває тільки раз», поведінка «вірної вдови (вдівця)» підтримується суспільством.
Цю задачу найбільш важко вирішити для себе через перераховані вище причини. «Застрягання» на цьому етапі призводить до трауру, що триває роками, а іноді і до кінця життя, дуже часто виникає почуття, що «життя зупинилося».
Зрозумійте, що нові почуття до інших людей не замінюють колишні, і це не зрада пам’яті померлого. Просто життя триває, виникають нові, інші, відносини, які зовсім не заважають вам як і раніше любити померлого і згадувати про нього з добром і теплотою. Дж. Вільям Ворден у своїй книзі «Консультування і терапія горя» як приклад наводить лист дівчинки, яка втратила батька, написаний матері з коледжу: «Є інші люди, яких можна любити. Це не означає, що я люблю батька менше».
Як зрозуміти, що і ця задача вирішена? Якщо ви можете говорити про померлого без сильного болю, якщо печаль, а вона природна при думках про померлого, спокійна і світла, якщо ваші емоції спрямовані не на переживання горя, а на нові враження та події навколишнього життя – отже, ви подолали цей етап, і вирішили для себе всі чотири задачі.
Природне запитання, яке часто задають люди, які пережили втрату: «Як довго має тривати траур по покійному?». Єдиного для всіх строку жалоби не існує. Православними звичаями на траур відводиться рік, але тільки ваше внутрішнє відчуття підкаже, коли він завершений. Періодично повертайтеся до цієї статті протягом деякого часу. Перевіряйте себе, як зараз ви відчуваєте своє горе? На якому етапі ви знаходитесь? Про що думаєте? Хто і що може вам допомогти?
Ваше горе пережите, коли ви знову відчуваєте себе здатним вести нормальне життя, повертаються старі або з’являються нові інтереси, налагоджений новий уклад життя, ви повноцінно працюєте і відпочиваєте.
На закінчення я ще раз висловлюю вам свої щирі співчуття і хочу побажати вам пережити втрату близької людини, вирішивши для себе всі описані вище задачі. Використовуйте ваші нові знання для надання самому собі психологічної допомоги.